Оприлюднення імені особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, допускається лише після набрання законної сили обвинувальним вироком суду або у випадках, прямо передбачених законом. Сама по собі потреба держави інформувати суспільство про резонансні справи не є безумовною підставою для розкриття персональних даних у спосіб, що формує уявлення про винуватість особи.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, забезпечуючи єдність судової практики.

У справі, що переглядалася, позивачі (подружжя, яке підозрювалося у причетності до вбивства журналіста) пред’явили позов про визнання поширеної інформації недостовірною, захист особистих немайнових прав та зобов’язання вчинити певні дії до МВС України і телерадіокомпаній. Спір виник через проведення у грудні 2019 року термінового брифінгу за участю вищих посадових осіб держави, під час якого було оприлюднено прізвища, імена та фотозображення позивачів, а також стверджувалося про їхню безпосередню роль як виконавців злочину. Позивачі просили визнати цю інформацію недостовірною, такою, що порушує презумпцію невинуватості та їхні права на ім’я і зображення, а також зобов’язати відповідачів спростувати й видалити ці дані.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову. Суди вважали, що посадовці не стверджували про винуватість, а лише інформували про хід розслідування резонансної справи на підставі дозволу слідчого.

ОП КЦС ВС частково задовольнила касаційну скаргу позивачки, закривши провадження в частині вимог про недостовірність інформації, яка стосувалася оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні. Такі вимоги не підлягають судовому розгляду в порядку цивільного судочинства. Також змінено мотивування щодо інших позовних вимог.  

Згідно з ч. 2 ст. 272 ЦК України фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав, а відповідно до ч. 3 ст. 273 цього Кодексу діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права.

Наведені положення законодавства виконують функцію дотримання балансу між необхідністю здійснення розслідування кримінальних проваджень задля забезпечення захисту суспільних інтересів і запобіганням завданню шкоди репутації особи під час такого розслідування. 

За приписами ч. 1 ст. 294 ЦК України фізична особа має право на ім’я.  

У ч. 4 ст. 296 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого використання (обнародування) імені фізичної особи, яка є затриманою, підозрюваною чи обвинуваченою у вчиненні кримінального правопорушення, допускається лише після набрання законної сили обвинувальним вироком суду або у випадках, прямо передбачених законом.

Коли законодавча норма містить формулу закінчення «та в інших випадках», це дозволяє зробити висновок, що правило, викладене в цій правовій нормі, не може бути скасоване ані спеціальним законодавством, ані домовленістю сторін, а може бути виключно доповнене – спеціальним законодавством або домовленістю сторін.

Зазначене положення ст. 296 ЦК України містить словосполучення «в інших випадках, передбачених законом», яке з точки зору нормотворення має відсильний (бланкетний) характер і фактично вказує на те, що наведений
у ЦК України перелік підстав для оприлюднення (обнародування) імені особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, не є вичерпним і законодавець допускає можливість розкриття імені такої особи у випадках, які прямо передбачені іншими законами України. 

Водночас законодавча техніка не наділяє цю норму властивостями вільної дискреції суб’єкта правозастосування. Вона не може розглядатися як безумовний загальний дозвіл на розкриття імені фізичної особи з міркувань інформування суспільства або для звітності органів влади. Інакше бланкетна формула фактично перетворюється на спосіб обходу обмеження, встановленого в ст.
296 ЦК України, що несумісно з вимогами правової визначеності та забороною свавільного втручання держави як складовими принципу верховенства права.

Норми законів, якими у своїй діяльності керуються відповідні державні й правоохоронні органи та служби, визначають лише загальні засади комунікаційних політик про діяльність органу, але не встановлюють спеціальних норм щодо використання (обнародування) персональних даних учасників кримінального провадження. Тому такі положення не можуть вважатися правовою підставою для обнародування імені підозрюваної чи обвинуваченої особи всупереч обмеженням, установленим у ст. 296 ЦК України.

Викладене свідчить про те, що покладення на правоохоронний орган обов’язку інформувати суспільство саме по собі не означає надання йому права розкривати персональні дані у спосіб, який здатний сформувати суспільне уявлення про винуватість особи до ухвалення обвинувального вироку щодо неї.

Отже, вказана норма права (ст. 296 ЦК України) має гарантійний характер і покликана забезпечити конституційні цінності, зокрема запобігти передчасній «кримінальній стигматизації» людини через публічну комунікацію органів влади.

Згідно з усталеною позицією ЄСПЛ ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забороняє не лише передчасне висловлення судом думки про винуватість, а й будь-які заяви інших державних посадових осіб, які можуть сформувати у громадськості переконання про вину підозрюваного або визначити наперед оцінку фактів судом. Саме з цих підстав ЄСПЛ встановив порушення у справах Allenet de Ribemont v. France, Lavents v. Latvia, Butkevičius v. Lithuania, Minelli v. Switzerland, Shagin v. Ukraine, Dovzhenko v. Ukraine.

Водночас ОП КЦС ВС звернула увагу на рішення ЄСПЛ у справі Fatullayev v. Azerbaijan від 22 квітня 2010 року, в якому було наголошено, що п. 2 ст. 6 Конвенції не забороняє владі інформувати суспільство про здійснювані кримінальні розслідування, проте вимагає робити це з максимальною обережністю та обачністю, які необхідні для дотримання принципу презумпції невинуватості.

У зазначеній справі ЄСПЛ наголосив, що презумпція невинуватості порушується, якщо висловлювання службової особи відображають думку про те, що особа є винною, до того, як її вину доведено. Водночас ЄСПЛ чітко зазначив, що інформувати громадськість про ймовірний злочин та провадження було необхідно.

Аналізуючи межі між правом на інформацію та презумпцією невинуватості, ОП КЦС ВС виснувала, що встановлений законом обов’язок правоохоронців звітувати перед громадськістю не є тотожним праву на безконтрольне розкриття персональних даних. Будь-яке інформування про хід резонансних розслідувань має здійснюватися з максимальною обачністю, із застосуванням нейтральної процесуальної мови, яка б не дозволяла суспільству сформувати переконання про доведену вину особи ще до завершення судового процесу.

ОП КЦС ВС звернула увагу на критерій ефективності судового захисту, зазначивши, що суто декларативна вимога про захист особистих немайнових прав, а саме про визнання порушення права на ім’я чи зображення, без заявлення ефективних вимог не здатна реально поновити порушене право.

Посилання на повний текст постанови ОП КЦС ВС від 22 червня 2026 року у справі № 761/1004/20 (провадження № 61-7826сво24) буде невідкладно додано після його оприлюднення в ЄДРСР.

Верховний Суд